400 км за 9 днів Лікійською стежкою

 Класичний маршрут Лікійської стежки розпочинається неподалік міста Fethiye  в поселенні Ovacik, та закінчується в селі Hisarçandır, в 30-ти кілометрах від Анталії. Та ми розпочали пробіг з заду наперед... Ну як завжди...

  За дев'ять днів ми набігали 300 кілометрів та проїхали близько 100 кілометрів автостопом... Ми захопили найгарніші частини Лікійки, проїжджаючи відверто нецікаві ділянки, та зробили висновок, що біг в поєднанні з автостопом для даного маршруту найкращий варіант...

  До початку маршруту нас підкинули на своєму пікапі сирійські робітники, яких ми застопили на майже безлюдній дорозі. Їхати в кузові вантажівки та споглядати гори було водночас цікаво та драйвово... Ми намагались якось жестами по-спілкуватись з молодими сирійцями, та вивчили  одне з нових слів на турецькій - güzel (гарний). Дійсно, гарні краєвиди та люди...

  Поплавали у прозорих водах каньйону Goynuk...

   За перший день ми пробігли каньйони Goynuk, та набравши трохи висоти, зупинились на ночівлю в селі Gedelme, поруч з магазином Ay Market... Господар дозволив розміститись на його території під каштаном, та користуватись водою і туалетом.

  На другий день ми прямували на вершину гори Tahtali (2365 м)... Каміння, каміння, та ще раз каміння... Дерева вже навіть адаптувались до таких умов, та ростуть багато років посеред кам'яних схилів....

 Невдовзі рослинність повністю зникла, та підйом на саму вершину йшов кам'янистими стежками...

  До вершини гори Tahtali також можна дістатись на фунікулері з міста Кемер, зрештою більшість людей вибирає саме такий шлях...Тому для багатьох було дивним, коли ми підіймались на вершину переступаючи натягнуту навколо огорожу...

   Вершина гори була затягнута хмарами... 

  Після спуску ми знову опинились в рослинному світі...

  Пробігли повз "вогні Химери" - місце вивільнення природного газу на схилі гори Янарташ...

  Доречі, неподалік вогнів можна розкласти намет та використати природний феномен для приготування вечері...

  Ми планували ночівлю на гарному пляжі в бухті Maden... Здалеку бухта виглядає дуже гарно, але гарних пляжів так і не знайшли, дуже багато сміття та чорний пісок... 

  Та все ж прозора вода змиває всі негативні враження від засміченого узбережжя. Тільки на третьому пляжі ми знайшли криницю зі стоячою дощовою водою, яка навіть трохи попахувала... Тут ми і зупинились на ночівлю, кинули речі та пішли плавати в теплому морі...

  Вранці ми вибігли до поселення  Чиралі... 

 Лікійська стежка проходила повз руїни античного міста Олімпус, в яке ми ввійшли зі сторони моря пробігши широким пляжем курортної зони. Пройшовши головним проспектом історичного міста в оточені скель, ми уявно поринули в античність...

   На нашому шляху з фруктами не було жодних проблем... Безліч гранатів та винограду вздовж дороги, який здається взагалі ніхто не зриває. Багато дерев з інжиром, як вже засохшим так і свіжим... Зелені апельсини також солодкі та смачні... Та найцікавіше - плоди кактуса, які потрібно дуже обережно розкривати, адже заради смачної серединки можна загнати в пальці безліч мілких колючок...

   Засохший інжир...

   Свіжий інжир...

  Плоди кактуса...

   Зелені апельсини...

  Неподалік поселення Andrasan ми натрапили на трейлранерів, які приймали участь у шестиденному забігу по Лікійці... На одному з пунктів харчування ми зустріли також і організаторів змагань, які застерегли про відсутність води по маршруту, та надавали нам кілька пляшок. Ми планували зупинитись на ночівлю біля маяка, так як знали що десь там має бути вода... Тож попрямували далі узбережжям...    

   Так і сталося, вода знаходилась у криниці-резервуарі поруч з маяком. Перед цим, за кілька кілометрів, ми знайшли залишені кимось на стежці лоток з яйцями та макарони, які стали хорошим додатком до нашої вечері та сніданку... Завдяки теплим надувним килимкам, змогли заночували на бетонному бордюрчику під маяком, сховавшись від вітру...

  Захід сонця в Середземному морі...

   В наших планах було вранці сплавати від маяка до найближчих островів... Та саме в той час, коли був запланований заплив, піднялись великі хвилі. Та все ж ми спробували... спустились від маяка хащами до моря, так як стежки туди не ведуть... залізли з каміння в воду, незважаючи на великі хвилі... проплили трохи більше 100 метрів, та вирішили повернути назад, побачивши як хитає моторні човни, що пропливали попереду нас.

 Наступні запливи вже в спокійній воді, були більш вдалими... Прозоре море вздовж деяких скелястих бухт так і манило нас досліджувати природно створені напів-печери...

  При вході на громадський пляж, подеколи можна побачити невеликі місця для молитви :

    Частину від села Karaoz до міста Finike ми проїхали автостопом,так як тропа перейшла в   тротуар вздовж магістралі, протяжністю близько 30 км... Місто Finike : 

   Ділянка маршруту Лікійської стежки від Fenike до Demre, була одною з найцікавіших... Ця частина не є популярною серед туристів... Ми опинились в справжній глушині...

   В 10 км від міста Fenike ми натрапили на садибу бабки з дідом, які тут проживають та випасають кіз... Дідусь щось майстрував на ганку, а бабка поралась по хазяйству. Нас "райдужно" зустріли два великих пса, які напевно раді були побачити ще когось... Дід побачивши нас почав кричати собакам, але вони його не слухали, тоді він жбурнув в їхній бік декілька каменюк... Ми стояли та спостерігали...

  Потім, ми запитали чи можемо набрати в них води... Дідусь посміхаючись керував діями своєї бабки, яка дістала з криниці прохолодну воду та пригостила нас...

  Пройшовши ще трохи, ми зупинились на ночівлю в будиночку пастухів, обтягнутому поліетиленом...

  На протязі тридцяти п'яти кілометрів ми набирали воду виключно з досить специфічних колодязів - підземних резервуарів, яких доволі багато вздовж всієї Лікійської стежки. Вода в них переважно дощова та зі специфічним присмаком. Зазвичай ми її кип'ятили, та бувало що пили і без дезінфекції...

    По дорозі до колишньої столиці Лікії - Міри... або до сучасного міста Демре... :

  В саме місто ми під'їхали в кузові трактора... 

   Від міста Demre до міста Kaş, Лікійська стежка пішла вздовж узбережжя...

  На ночівлю ми зупинились на пристані в барі Smugglers Inn... Цікаво, що "smugglers" перекладається як контрабандисти... Ми зайшли просто запитати, чи можна набрати води... Та розговорившись з господарем закладу були запрошені на ночівлю. Причому, в нашому доступі була кухня та свіжі овочі для салату. Виявилось, господар Smugglers Inn має дружину українку, та в цей час знаходився разом з її восьмирічним сином Колею на пристані... Ми весело провели вечірній час граючи під укулеле різні пісні,а також розважили Колю, поки його вітчим  припаркував яхти неподалік пристані...

Вранці ми вирушили в Каш... 

   Різновид криниці з дощовою водою...

   Пейзажі вздовж стежки...

   Вулканічне узбережжя... 

   Діставшись міста Каш, ми зупинились на ночівлю використавши Couchsurfing у веселої дівчини Зеккі, яка працює медсестрою у "швидкій".  Місто Каш :   

   Наступний день був цілком присвячений автостопу... З міста Каш ми прямували до пляжу Патара... З міста Кінік до самого пляжу, нам пощастило застопити невеликий трактор... Нас підібрала до себе в кузов місцева сім'я... Батько сидів за кермом, а троє дітей разом з матір'ю в кузові... Їдучи в кузові ми розважали їх своїми піснями, а  діставшись пляжу, сім'я запросила нас на пікнік...       

   Восьмого дня ми вирушили на останній відрізок нашого шляху, від пляжу Патара до поселення Ovacik.

 Старе оливкове дерево неймовірних розмірів :

 Ще одна нетипова криниця... Схожа на цілий храм...

  Стежка вздовж узбережжя...

   Розвилка до пляжу Кабак, на який ми вирішили спуститись... 

   Під час спуску ми натрапили на мальовничий водоспад :

   Відпочивши трохи на пляжі, ми знову набрали висоту та побігли далі стежкою...  

  Під вечір ми дістались до Butterfly valley - мальовничої долини розташованої між скелями... 

  Вздовж спуску, на особливо крутих ділянках, місцями прокинуті мотузки. В долині ми планували зупинитись на ночівлю, але виявляється це приватна територія на яку зазвичай завозять туристів на човнах... Ми дістались пляжу, покупалися в морі, а потім "господарі" провели нас до підйому, щоб пересвідчитись, що ми не залишимось в долині на ніч. Тому ночівлю ми провели на вершині скелі...

    Наступного ранку ми пробігли ще близько 15 кілометрів до поселення Ovacik... Так, вранці дев'ятого дня  ми завершили планований маршрут ...

    Загалом, Лікійська стежка нам запам'яталась гарними краєвидами, морем з прозорою водою, палючим сонцем, місцями відсутністю прісної води, та не дуже хорошим маркуванням на менш туристичних ділянках... Окремо хочеться виділити саме стежки... 85% стежок Лікійки вкриті камінням, по яким не вдавалось нормально та стабільно бігти... Зрештою, тому ми трохи і зменшили плановані об'єми забігу...