Забіг по Карпатам на 92 км

 Головною метою забігу для мене було випробувати себе на ультра довгій дистанції, а для Андрія та Діми підготуватися до етапу пригодницької гонки — Gorgany Race 2016. Компанія у нас була що треба, і ми провели просто фантастично-мега-крутий забіг...

Інтерактивна карта треку...

  

 Трек, розроблений Дімою, включав у себе наступні "топові" вершини - Полонина Руна, г. Пікуй, г. Остра, г. Лютянська Голиці. У підсумку, ми отримали ось таку статистику: 92 км подолали за 17:23 годин з загальним набором висот 5200...

  Старт нашого "забігу" почався о 19:49 від с. Лумшор. Щоб потім визначити "свіжість" наших облич, ми вирішили протягом треку робити селфі. Початок... Зліва направо - Андрій, Я та Діма...

 На вершину гори Полонина Руна ми в прямому сенсі збігли. Захід сонця надихав і додавав нам сил. Селфі на вершині...

 На полонині Прелуки, яка по периметру була огороджена спеціальними стрічками, по яких проходив слабкий струм, ми зустріли табун коней. Добре, що хоч слабкий струм... 

    Далі ми пробігли село Пашківці, поповнили запас води в одному з колодязів і почали підйом на Пікуй. Селфі на вершині Пікуя...

  Пробігши через перевал Руський Шлях, ми спустилися в село Перекресний, з якого почали підйом на гору Остра. Селфі на вершині Остра...

   А далі для мене почалося найцікавіше... Пробігши 50-й кілометр, мій шлунок перестав приймати їжу і воду... Відповідно, я слабо почав їсти по дистанції, що призвело до запаморочення, і мене сильно почало хилити в сон... Збігати з Гострої було досить складно в такому стані... А ставало ще гірше... 

  Далі наш маршрут на вершину Лютянської Голиці йшов по буреломах, і потрібно було близько 5 км підніматися вгору через повалені дерева... Я вже просто механічно переставляв ноги, намагаючись насолоджуватися своїм убивчо важким станом "нірвани"... Діма і Андрій побачили, що мене "рубить" і трохи скинули темп... Діма пішов ззаду, морально підтримуючи мене до кінця підйому. Селфі на вершині Лютянська Голиці...         

  На вершині мені вдалося нарешті поїсти, і тут у мене виросли крила... Я буквально пробудився... Мій шлунок ввібрав кожен міліграм з'їденого, віддавши максимум енергії... Від напівмертвого, змученого стану я перейшов в абсолютно бадьорий режим... Це пережите відчуття було найкрутішим у пізнанні себе і свого організму... Я зрозумів, що є моїм найуразливішим місцем при надмірних навантаженнях... І це аж ніяк не коліна, не мої зовнішні бокові зв'язки, на які я завжди грішу, а це мій шлунок! Мені стало ясно, чого мені не вистачало в харчуванні, і що могло б мені допомогти, тож наступного разу все має бути набагато краще....  

  Спустившись з Лютянської Голиці, за 20 км від нашого передбачуваного фінішу, ми знизили наш темп до мінімуму. На прямих ми вже не бігли і почали досить часто зупинятися... Як, наприклад, поїсти чорниці...    

   Те, чого не дозволиш собі на змаганнях, коли під кінець не можна втрачати темп, ми сміливо собі дозволяли, піддаючись спокусі ще раз зупинитися на відпочинок... Але відпочинок не покращував ситуацію, м'язи остигали, і заводити знову механізм після пройдених 70-80 км було досить важко...

  На підході до Дубриничів, нашого фінішу, ми потрапили ось у таке болото...

   В річці ми трохи відмили від болота і від втоми свої ноги...

   А ось і фінальне селфі на фініші... 92 км, безсонна ніч... а ми як огірочки...

Так пройшов мій перший гірський "забіг" на ультра дистанції. Я отримав величезний заряд позитиву від крутої компанії і виснажливого треку... А також отримав величезний досвід у пізнанні меж свого організму... Своєї фізичної і ментальної сутності...